– 21-го грудня 2007р. відбувся Архієрейський Собор Української Православної Церкви. Слід відзначити, що це вже другий в 2007 р. Архієрейський Собор УПЦ. Знайомство з матеріалами Собору дає підстави говорити про те, що цей форум став однією з найбільш значущих церковних подій минулого року. Владико, розкажіть, будь ласка, які питання були розглянуті на Соборі? Особливо віруючих цікавлять зміни, що внесені до Статуту про управління УПЦ. Чи носять ці зміни кардинальний характер?
– Минулий рік став знаменним для Української Православної Церкви. Це був рік ювілейний, який пройшов під знаком святкування 15-чя Архієрейського Харківського Собору, та 15-чя перебування на Київській кафедрі Блаженнійшого Володимира Митрополита Київського і Всієї України. В 2007 р. відбулося два Архієрейських Собори УПЦ. Перший пройшов 31-го травня, другий – 21-го грудня. Зокрема, на останньому Соборі розглядалися поточні питання церковного життя. Був підведений підсумок діяльності нашої Церкви за останній рік. Згідно щорічним звітам єпархіальних архієреїв, була представлена статистика, щодо сучасного положення УПЦ. Я виступав на Соборі з відповідною доповіддю. Узагальнюючи зміни в стані УПЦ за минулий рік, хотів би сказати, що, з допомогою Божою, відбулися позитивні події. Наша Церква зросла кількісно і якісно. Це дає нам підстави з оптимізмом дивитися у майбутнє. Також на Соборі затверджено нові єпархії, які в 2007 р. були виділені зі складу вже існуючих. На сьогоднішній день УПЦ нараховує сорок дві єпархії.
Розглядалося питання щодо діяльності колишнього єпископа Хустського і Виноградівського Іполита. Учасниками Собору було відзначено, що владика Іполит своїми діями вносить смуту та розкол в Церкву. Його гасла та ідеї ідуть в розріз з офіційною позицією Блаженнійшого Митрополита Володимира, Священного Синоду УПЦ, спів-братів архієреїв. Така діяльність єпископа Іполита була визнана деструктивною, так як несе для віруючих лише негатив. Тому владика був попереджений, що в тому випадку, якщо продовжуватиме дестабілізувати церковну обстановку, відносно нього будуть застосовані дисциплінарні міри канонічного характеру. Надіємося, що владика Іполит зробить для себе правильні висновки і змінить вектор своєї діяльності.
І, звичайно, одним з основних питань, які обговорювалися на Соборі, було питання про внесення змін до Статуту про Управління УПЦ. Чим це було викликано? Слід відзначити, що попередній Статут УПЦ був прийнятий ще за часів СРСР в 1990 р. За минулі 17-ть років багато, змінилося в житті Української Церкви. Адже, з тих пір змінився державний устрій, ми зараз живемо в зовсім іншій державі. Тому потрібно було внести відповідні зміни, які б відображали ті реалії, в яких нині перебуває УПЦ. Найважливіша проблема полягала в тому, що, Статут необхідно було узгодити з діючим на сьогоднішній день державним законодавством про свободу совісті і віросповідання та іншими державними нормативними актами, які регулюють взаємовідносини держави з релігійними установами. Також в старому Статуті, на жаль, були допущенні деякі стилістичні і орфографічні неточності. Це створювало певні проблеми в церковному житті. В зв’язку з цим Священним Синодом була створена спеціальна комісія, яка займалася приведенням положень Статуту у відповідність з нині діючим державним законодавством.
Хочу звернути увагу ще на одну статтю, яка внесена до тексту Статуту. Вона стосується православних братств і сестринств. Прийняття цього положення було викликано тим, що деякі братства і сестринства не маючи на те благословення священноначалія УПЦ, офіційно виступають від імені Української Церкви. І таким чином вводять в оману віруючих. Для того, щоб упорядкувати діяльність такого роду організацій, учасниками Собору було прийняте вищевказане доповнення.
Підводячи загальний підсумок, можна сказати, що кардинальних змін в Статут внесено не було, в своїй основі він залишився незмінним. А нові положення і статті, які з’явилися, носять лише доповнюючий та редагуючий характер.
– На Соборі було прийняте рішення про скликання Собору УПЦ влітку 2008-го року. Які головні питання будуть розглядатись на ньому?
– Початково Собор УПЦ планувалося провести 22-го грудня 2007 р. Його проведення регулюється нині діючим Статутом, згідно з яким Собор повинен збиратися не рідше одного разу в чотири роки. На жаль, на сьогоднішній день склалися такі реалії, що проводити Собор з такою періодичністю немає можливості. Коли почалася підготовка до цього форуму, виявилося, що існує багато питань, розгляд яких вимагає більш детальної підготовки. Тому, щоб не збирати Cобор поспішно, вирішено провести його влітку 2008 р. в рамках святкування 1020-чя Хрещення Русі.
В основному на Всеукраїнському Соборі буде приділятися увага питанням внутрішнього життя УПЦ, міжконфесійним відносинам. Згідно Статуту мають бути затверджені рішення Архієрейських Соборів, які відбулися після 1992 р., часу проведення останнього Собору УПЦ. І, як я вже відзначив вище, щоби він відбувся на належному рівні, необхідна детальна підготовка.
– Чи буде підніматись питання про зміну статусу УПЦ на автокефальну? Адже воно дуже хвилює віруючих і вже зараз викликає багато суперечок в церковному середовищі.
– Питання про автокефалію УПЦ не піднімалося ні на Архієрейських Соборах, ні на засіданнях Священного Синоду УПЦ. Нинішній статус Української Церкви цілком відповідає нашим реаліям, нашій дійсності. Мені зрозуміла схвильованість віруючих, щодо зміни статусу УПЦ. Адже ми бачимо, що самопроголошені автокефалії, які існують сьогодні, лише роз’єднують українське суспільство. Тому питання, які знову можуть поділити віруючих, не будуть виноситись на розгляд чи то Собору УПЦ, чи то Архієрейських Соборів. Єпископат УПЦ не є окремою частиною церковного суспільства. Всі важливі питання, особливо це стосується зміни статусу УПЦ, мають вирішуватися і погоджуватися усією церковною повнотою. На превеликий жаль, деякими організаціями та братствами спеціально нагнітається обстановка навколо цього питання. Ще раз хочу запевнити віруючих в тому, що нема підстав для хвилювання. Я з повною відповідальністю заявляю, що зміна статусу Української Церкви не планується.
– На Соборі розглянули звернення до Української Православної Церкви з боку схизматичних релігійних організацій УПЦ КП та УАПЦ. Які рішення були прийняті щодо цих звернень?
– Дійсно, в період підготовки до Собору на ім’я Блаженнійшого Митрополита Володимира надійшли листи від релігійних організацій УПЦ КП і УАПЦ. Зміст яких полягав в наступному: пропонувалося розпочати діалог про об’єднання, про утворення єдиної Помісної Церкви в Україні. Його Блаженство представив ці звернення на розгляд Собору, і в результаті було прийнято рішення передати їх на опрацювання спеціальній комісії «Сприяння відновленню єдності Українського Православ’я», яка створена при Св. Синоді в 2007 р.
– Також було засуджено діяльність політизованих громадських організацій, зокрема, це стосується «Союзу православних громадян України», який очолює Валерій Кауров. Що саме викликало таку негативну реакцію Собору?
– Хочу уточнити, що на Соборі не засудили дані організації, а висловили ставлення УПЦ до їх діяльності. Адже дуже часто подібні організації, зокрема «Союз православних громадян України», виступають з зовсім не церковними гаслами, а з ідеями суто політичного характеру. При цьому вони хибно посилаються на благословення чи то Священного Синоду, чи то Блаженнійшого Митрополита Володимира, чи то інших ієрархів УПЦ. В зв’язку з цим учасниками Собору було офіційно заявлено, що УПЦ не має нічого спільного з життям і діяльністю подібних політизованих організацій і братств.
– Архієрейським Собором було ухвалено рішення про створення Церковного Суду УПЦ, які функції він має виконувати?
– На останньому Священному Синоді було прийнято рішення про створення Церковного Суду, і Архієрейський Собор затвердив це положення. Згідно Статуту про Управління УПЦ наша Церква повинна мати Суд, який займався би вирішенням спірних питань між священнослужителями і мирянами, між єпископами та священиками і т.д. Церковний Суд очолив Високопреовященнійший митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій, йому доручено сформувати склад Суду і розробити концепцію діяльності вищеназваного церковного органу. Ця інстанція вкрай необхідна, тому що у внутрішньому церковному житті на сьогоднішній день існує багато проблем і питань, вирішенням яких повинен займатися саме Церковний Суд. В майбутньому, коли цей орган буде остаточно створений, і повноцінно зафункціонує, на дану тему ми зможемо поговорити більш конкретніше.
– Предстоятель УПЦ Блаженнійший Митрополит Володимир в своєї доповіді на Соборі, зокрема, підняв проблему духовної опіки української православної діаспори. Які кроки вирішено здійснити в цьому напрямку?
– Згідно офіційній статистиці з початку 1990-го року за межи України виїхало більше семи мільйонів наших співвітчизників. На даний час багато українських заробітчан працює в країнах Європи, Німеччини, Португалії, Італії та ін. Ми прекрасно розуміємо, що знаходячись далеко від Батьківщини, вони зштовхуються з багатьма проблемами, у тому числі із проблемою духовної опіки. Тому Блаженнійший Митрополит Володимир на засіданні Архієрейського Собору підняв це питання. Українська Православна Церква має розпочати активну діяльність в цьому напрямку, аби допомогти нашим співвітчизникам знайти духовну опору в особі священнослужителів. Як приклад можна привести нещодавно відкриту українську православну парафію в м.Мілані. Настоятелем туди призначений колишній проректор КДА і С прот. Микола Макар. На превеликий жаль, УПЦ зараз бракує кваліфікованих кадрів, які б змогли на належному рівні виконувати ці функції. Необхідні священики, які б добре знали європейські мови. Для виконання завдань, які на них буде покладено, вони повинні володіти високою культурою, бути добре освіченими, мати дипломатичні та організаторські здібності. Сподіваємося, що завдяки тим змінам, які зараз відбуваються в духовно-освітній сфері УПЦ, ці проблеми найближчим часом будуть вирішені.
«У цей непростий час Українська Православна Церква намагається консолідувати народ України…»
– Українська держава зараз переживає досить непрості часи. Складна політична ситуація зумовлює нестабільність в економіці. Постійна ворожнеча між політичними партіями розколює наше суспільство. Зрозуміло, що Українську Православну Церкву не можуть не зачіпати ці процеси. Так, деякі політики називають УПЦ «московською церквою», звинувачують її в тому, що вона підтримує «проросійсько» орієнтовані політичні сили. Владико Митрофане, Ви, як Керуючий справами УПЦ, прокоментуйте, будь ласка, ці звинувачення. Роз’ясніть, яка ситуація склалась насправді? Чи підтримує офіційно УПЦ будь-яку політичну партію?
– На превеликий жаль, нечесні політики, щоб заробити собі дешеву популярність, підняти свій рейтинг, вдаються до використання брудних піар-технологій, принижуючи значення Української Православної Церкви у житті українського суспільства. Так, УПЦ вони називають „московською церквою, васалом Кремля”, і тим самим звинувачують її в несамостійності та залежності від політичних кіл Росії.
Деякі ЗМІ або сліпо, або свідомо розповсюджують такого роду інформацію. Звичайно, це образливо по тій причині, що УПЦ докоряють відсутністю патріотизму. Але УПЦ, її духовенство, віруючі завжди були й будуть залишатися вірними своїй державі. І як би комусь не хотілося поставити УПЦ за межі загальнонаціонального, загальнокультурного та державотворчого процесів, цього зробити неможливо. Тому що ті люди, які складають паству УПЦ, є одночасно повноправними громадянами України.
Хочу зауважити, що місія Церкви полягає в тому, щоб об’єднувати людей різних національностей, різних політичних поглядів. Саме таку роль виконує УПЦ, адже до її складу входять і українці, і росіяни, і білоруси, і молдавани, і румуни, і болгари, і греки. УПЦ, як добра, любляча мати, піклується про всіх. На жаль деякі політичні сили розколють український народ; люди стали вкрай агресивно ставитись один до одного лише по тій причині, що є прихильниками різних політичних партій. УПЦ навпаки відіграє позитивну роль у житті нашої держави. Любові, поваги до ближнього – ось чому вчить Церква. У цей непростий час УПЦ намагається консолідувати народ України, аби подолати ті духовні, економічні, соціальні та політичні негаразди, які існують сьогодні в країні. Тому звинувачення УПЦ у тому, що вона нібито захищає інтереси іншої держави, чи то виконує накази певних політичних сил, не відповідають дійсності. УПЦ знаходиться поза всякою політикою і не пов’язує себе з жодною із політичних течій, незважаючи на те, що її періодично намагаються втягнути в політичні конфлікти. Концепція зовнішнього життя УПЦ полягає в тому, що Церква повинна знаходитись осторонь політики. Місія Церкви – не служити якійсь політичній партії, а вести людей до спасіння. Церква приймає всіх людей, незалежно від їх національності, матеріальних статків або політичних уподобань. І всім благовіствує однакову істину Христову.
– Отже, якщо священнослужитель виступає із закликами підтримати певну політичну силу, то це тільки його особиста думка?
– Якщо духовна особа, чи то єпископ, чи то священик виступає із закликами на підтримку будь-якої політичної партії, то така людина чинить всупереч церковним канонам, які забороняють духовенству Православної Церкви належати до політичних партій, або брати участь у політичних баталіях. У разі, коли такі випадки трапляються, це не означає, що клірик виступає від імені Церкви. Таке право має лише Предстоятель УПЦ та колегіальні органи управління УПЦ: Собор УПЦ, Архієрейський Собор УПЦ і Священний Синод УПЦ. Всі інші думки, які висловлюють священнослужителі, якщо вони суперечать офіційній позиції УПЦ, є лише їх особистими переконаннями. До таких поглядів треба ставитись обережно і сприймати їх, як особисту думку окремої людини.
– У чому Ви вбачаєте симфонію, тобто ідеальну форму співпраці між Православною Церквою та державним інститутом влади?
– Питання взаємовідносин Церкви й держави завжди було і є актуальним. З історії Християнської Церкви видно, що ці взаємовідносини ніколи не були статичними, а змінювались. Ми знаємо кардинально протилежні приклади, коли Православна Церква відігравала провідну роль у державі і плідно співпрацювала з державним інститутом влади на користь країни, і – коли християнство переслідувалось владою.
Головною аксіомою ідеального співіснування Церкви й державного інституту влади повинно бути правило, що держава не має права втручатися в церковні справи, а Церква не виконує функцій, що належать до сфери діяльності державних органів влади. Влада піклується про матеріальний і соціальний добробут громадян країни, Церква – про духовну складову людини. Звичайно, у вирішені таких завдань інтереси Церкви і держави будуть пересікатись. І тут важливу роль має відігравати такий чинник: державні органи влади повинні з повагою ставитися до церковних канонів і в жодному випадку не чинити тиск на церковні органи управління. Церква, у свою чергу, жодним чином не повинна втручатися у політику.
– У яких сферах розвитку суспільства необхідно більш тісніше співпрацювати Українській Православній Церкві й державній владі?
– За роки незалежності України УПЦ завжди намагалася будувати стосунки з державою на основі взаємної поваги й допомоги. Звичайно, є такі сфери, у яких державна влада та Церква можуть плідно співпрацювати. Виходячи з того скрутного економічного становища, в якому сьогодні знаходиться Українська держава, УПЦ може взяти на себе обов’язок виконання деяких соціальних програм. Насамперед хочу відзначити сфери соціального служіння та доброчинної діяльності. Сьогодні УПЦ має можливість відкривати заклади соціального спрямування, в яких би піклувалися про дітей-сиріт, про людей похилого віку, допомагали наркозалежним тощо. Також Церква має бажання більш плідно працювати у сфері освіти для формування у молодому поколінні українців християнських і моральних цінностей. На жаль, нині діючий закон про свободу совісті не відповідає нагальним реаліям і не дає в повній мірі УПЦ реалізувати весь свій потенціал. Для покращення ситуації вкрай необхідне прийняття нових законів, що регулюють відносини держави і Церкви. Я переконаний, що тісна співпраця у цих сферах держави і УПЦ піде тільки на користь Україні.
– Яку роль Православна Церква відіграє в житті суспільства в тих країнах, де православ’я є єдиною державною релігією?
– У таких країнах Православна Церква являє собою духовну основу для державотворчого та культурного процесів, що відбуваються в державі. Також Церква сприяє підтриманню високого морального рівня громадян. Але такий статус Православної Церкви може нести в собі приховану небезпеку. Я маю на увазі те, що Церква може стати одним із департаментів державної влади, як це було у дореволюційній Росії.
Всупереч тому, що Україна, здебільшого, є православною країною, державні органи влади з незрозумілих причин не бажають констатувати цю реалію на законодавчому рівні. Коли готувався проект нового закону про свободу совісті, Українською Православною Церквою було запропоновано відобразити у цьому документі особливу роль православ’я в історії України, але ці пропозиції були відкинуті законотворцями.
– Завжди після виборів до законодавчих органів влади частина населення залишається невдоволеною результатами. У Послані до Римлян апостол Павло пише: «Нема влади не від Бога, існуючі влади від Бога встановлені…» (Рим. 13, 1). Скажіть, будь ласка, як віруючі повинні сприймати державний інститут влади? Як поводитись, якщо держава проводить антицерковну політику?
– Віруючі, як громадяни своєї держави, зобов’язані з повагою ставитись до державного інституту влади. Про це вчить апостол Павло, підкреслюючи те, що влада встановлена Богом. Наша повага до влади повинна проявлятися в молитві за неї. Необхідно просити у Господа просвітити розум можновладців, дарувати їм мудрість та любов до Батьківщини і власного народу.
Звісно, Господь посилає різних правителів, але саме таких, яких народ заслуговує. Тому, навіть коли державу очолюють люди, що агресивно ставляться до Церкви, це все робиться по премудрому Промислу Божому, щоб очистити Церкву і укріпити нас в вірі. Звичайно, коли влада дотримується атеїстичної ідеології і проводить антицерковну політику – це велике випробовування для віруючих. Та його необхідно сприймати, як волю Божу. В тому випадку, якщо державні органи чинять тиск на совість віруючих, то необхідно протистояти цьому, але виключно мирними засобами. Соціальна концепція УПЦ дозволяє віруючим чинити опір владі, коли остання змушує відступати від церковних догматів і канонів.
«За час перебування на Білоцерківській кафедрі я постійно відчуваю допомогу Божу»
– Владико Митрофане, пройшов рік з того часу, коли Ви, згідно рішення Священного Синоду УПЦ, як керуючий архієрей, перебуваєте на Білоцерківській кафедрі. Якщо підводити перші підсумки Вашої діяльності, визначте, що вдалося зробити, які задуми були втілені в життя, а які ні. Розкажіть, будь ласка, з якими труднощами Вам довелося зіткнутися?
– Передусім хочу зауважити, що один рік – це дуже незначний період для того, аби робити серйозні висновки. Є таке прислів’я: «Поспішиш – людей насмішиш». Тому цей рік, перш за все, був мною присвячений ознайомленню з єпархією, духовенством, паствою. Я вже відвідав досить багато парафій Білоцерківської єпархії, де звершував богослужіння, освячення храмів, освячення місць під будівництво нових храмів. Разом з тим особливу увагу я приділяв знайомству та спілкуванню з представниками місцевих органів влади.
Хочу сказати про те, що за час перебування на Білоцерківській кафедрі я постійно відчуваю допомогу Божу. З’являються меценати, які фінансово допомагають нашій єпархії. Серед духовенства, простих віруючих знаходяться ініціативні та освічені люди, що допомагають мені втілювати благі наміри у життя та проводити активну церковну роботу.
За рік в у Білоцерківській єпархії створено Паломницький відділ, поновлено випуск православного журналу «Воскресіння», ведеться місіонерська діяльність через місцеві телевізійні та друковані ЗМІ. Насамперед, це: ТРК «Бест», радіостанція «Radio Net.», журнали «Сім’я» та «Замкова гора».
Якщо говорити про ті проблеми, з якими мені довелося зіткнутися, то вони, насамперед, пов’язані з невирішеністю деяких юридичних питань у житті і діяльності окремих парафій єпархії. Внаслідок свідомого ігнорування чиновниками на місцях потреб і прохань православних громад, виникають проблеми з виділенням землі під будівництво храмів. Слід відзначити ще одну, як на мій погляд, серйозну проблему, яка стосується всієї України загалом. Так, досі державною владою не вирішено питання викладання християнської етики в загальноосвітніх навчальних закладах.
Я хотів би також звернути увагу на те, що зараз доволі гостро стоїть питання реконструкції старих та будівництва нових єпархіальних будівель, адже у самому місті Біла Церква в єпархіальній власності немає задовільних приміщень ані для недільної школи, ані для проведення певних благодійних акцій. А це є вагомою перепоною для нормального функціонування єпархії як адміністративної одиниці.
Тому тільки зараз, коли я маю більш-менш повну уяву про стан справ у єпархії, в мене є можливість ставити реальні завдання на майбутнє і шукати можливості їх реалізації.
– Ваше Високопреосвященство, за останній рік стало доброю традицією перебування в нашій єпархії православних святинь. Це все відбувається завдяки Вашій особистій ініціативі, Вашим трудам. Як Ви вважаєте, наскільки поклоніння мощам святих, чудотворним іконам є невід’ємною складовою духовного зростання християнина?
– Поклоніння святиням Православної Церкви – чудотворним іконам, мощам святих тощо – є дійсно вагомою складовою духовного життя кожного православного християнина. Але не кожна людина, в силу фізичного стану або матеріального достатку, може звершити паломництво до певної святині. Тому, коли виникає можливість прибуття в нашу єпархію православної святині, то, звичайно, я цьому всіляко сприяю.
За рік у Білу Церкву вдалося привезти ряд значних святинь, які, як я вірю, слугували духовною опорою для багатьох віруючих. Це і частка мощей преподобного Серафима Саровського, і мощі мучеників Холмських та Підляських, і чудотворна ікона святителя Миколая з Батуринського Миколо-Крупицького жіночого монастиря, і чудотворна ікона Божої Матері «Нев’янучий Цвіт» з Константино-Єленинського чоловічого монастиря міста Ізмаїл.
Та особливо хочу загострити увагу на двох святинях, які відтепер постійно перебувають у Спасо-Преображенському кафедральному соборі. На наші прохання Високопреосвященіший Філарет, митрополит Мінський і Слуцький, передав у дар нашій єпархії частку мощей преподобної Єфросинії Полоцької. Ця свята дуже шанується не тільки в Білорусі, але і в Україні, тому що до 1913 року її святі мощі знаходились у Ближніх Печерах Києво-Печерської Лаври, а потім були перенесені у Полоцький жіночий монастир, який вона заснувала. Я сподіваюсь, що саме ця святиня слугуватиме не тільки підвищенню духовного рівня віруючих, але й укріпленню дружніх зв’язків між двома братніми слов'янськими народами – українським та білоруським. Також не можу не відзначити ще одну визначну подію в житті Білоцерківської єпархії. В день пам’яті великомученика Георгія Побідоносця, небесного покровителя нашого міста (6-го травня), єпископ Бердянський і Приморський Єлисей привіз нам у дар частку мощей цього святого. Я думаю, що добра традиція перебування в нашій єпархії православних святинь буде продовжуватись. Зараз ми очікуємо хресну ходу, яка присвячена 1020-літтю хрещення Русі. Вона проходить по всіх єпархіях Української Православної Церкви і 22-го липня прибуде до нашого міста. Хресну ходу супроводжують святині Української Православної Церкви: ікони Божої Матері «Успіння» і «Зглянься на смирення», ікона святителя Феодосія Чернігівського з часткою його мощів, ікона Хрещення Русі, частки мощів рівноапостольного князя Володимира, святителя Димитрія Ростовського та преподобного Агапіта Печерського. На майбутнє ми плануємо збільшувати кількість святинь у кафедральному соборі, щоб люди мали можливість якомога частіше прикладатися до святинь. Цей фактор слугує духовній користі віруючих, адже святиня тому і називається так, щоб допомагати людям робитися святими.
– Після перемоги «Помаранчевої революції» Президент України намагається об’єднати канонічну Українську Православну Церкву з розкольницькими православними течіями. Тому серед чиновників різного рангу, аби догодити вищій владі, стало популярним загравання із самопроголошеними т.зв. «українськими православними церквами», як то: УАПЦ, УПЦ-КП. У той же час канонічна УПЦ ущемляється у своїх правах. Наскільки вдається знайти спільну мову з місцевими органами влади на території Білоцерківської єпархії? Чи існують серйозні конфлікти?
– Справді, нині в релігійному житті України існують серйозні проблеми. В першу чергу вони пов’язані з намаганнями чиновників найвищого рангу створити Автокефальну Українську Православну Церкву. Аналізуючи методи, якими користуються такі горе-можновладці, можна пересвідчитись, що вони анітрохи не мають уяви, якою повинна бути, згідно церковним канонам, Автокефальна Церква. Вони хочуть об’єднати законну канонічну Українську Православну Церкву з розкольницькими угрупованнями: УАПЦ, УПЦ-КП і, навіть, з Греко-Католицькою церквою. Сьогодні, розглядаючи минулі і нинішні вчинки ієрархів розкольницьких православних течій, ми можемо з цілковитою впевненістю стверджувати, що вони не погодяться на приєднання до Української Православної Церкви згідно канонічних правил, тобто через покаяння. Михайло Денисенко ніколи не зречеться свого білого куколю, а греко-католики, не зможуть вийти з підпорядкування Ватикану.
Вирішити це питання шляхом об’єднання всіх православних конфесій в Україні в одну Церкву неможливо. Тому що об’єднання передбачає собою поєднання рівнозначних і рівноправних частин. У даному випадку ми не маємо жодних підстав, аби про це говорити. Ні УАПЦ, ні УПЦ-КП не визнані в православному світі, більш того, так званий «патріарх Філарет» взагалі відлучений від Церкви.
Нажаль, з боку держави і дотепер немає доброї волі, щоб об’єднати українське православ’я згідно з церковними правилами, а не на основі особистих амбіцій розкольників.
Урядові особи найвищого рангу, в свою чергу, слугують дурним прикладом для чиновників місцевої влади. В Білоцерківській єпархії трапляються непоодинокі випадки, коли голови місцевих рад займаються шантажем православних парафій. Користуючись тим, що в наш час у будівництво храмів необхідно вкладати значні кошти, вони пропонують матеріальну допомогу в обмін на згоду православних громад перейти до УПЦ-КП. Зрозуміло, що це суперечить принципам демократичної держави, згідно яких кожна людина має право безперешкодно вибирати віру. Така позиція місцевих влад показує, що у нас і досі панують закони середньовіччя, тобто, «чия влада, того й віра». Звичайно, така ситуація викликає занепокоєння.
Зі свого боку я намагаюся робити все необхідне для того, щоб протистояти подібним намаганням. Адже вони нітрохи не сприяють ані спокою в релігійній сфері, ані консолідації нашого суспільства загалом.
– В останні роки Греко-Католицька церква намагається поширити свій вплив на центральні регіони України. Що стоїть за цими намірами? Незрозуміло, яка є необхідність у створенні уніатських приходів на канонічній території Української Православної Церкви?
– Як вже ми можемо пересвідчитися, деякі конфесії намагаються сьогодні утвердитися в тих регіонах України, де їх історично ніколи не було. Нещодавно, у травні місяці цього року, відбувся серйозний конфлікт, пов'язаний зі спробою греко-католицької громади захопити місце під будівництво храму. Слід зауважити, що земельна ділянка, яку вони намагалися освятити, не була їм юридично виділена державними органами влади. Тому зрозуміло, що такі дії греко-католиків викликали обурення православної спільноти нашого міста. Взагалі, якщо робити певні підсумки, то можна констатувати: прийоми, які використовує уніатське духовенство, підтверджують євангельську притчу про вовків в овечій шкурі. Так, наприклад, уніатські священики розповідають людям, що ніякою різниці між греко-католицькою церквою і Православною Церквою немає. Греко-католики мовчать про те, як «вогнем і мечем» насаджувалася унія в Україні. Вони мовчать про негативні наслідки Брестської унії 1596 року, адже вона принесла українському народу розбрат та розкол, ці наслідки проявляються і до нині. Тому сьогодні замість того, щоб спробувати змінити свою негативну роль в історії нашої держави, уніати, навпаки, цинічно створюють нові конфліктні ситуації. Саме таке визначення я даю намаганням греко-католиків створити в центральній частині України свої парафії. – Владико Митрофане, після освячення Вами адміністративної будівлі майбутнього сталепрокатного заводу на Вашу адресу було багато критики. Вас звинуватили у тому, що Ви зрадили інтереси простого народу, адже металургійний комбінат зруйнує екологію нашого міста. Вам дорікали тим, що Вас підкупили, навіть в одному з друкованих видань була на Вас карикатура. Прокоментуйте, будь ласка, всі ці звинувачення.
– Дійсно, навколо будівництва в нашому місті сталепрокатного заводу склалася непроста ситуація. Частина мешканців Білої Церкви виступають проти появи такого комбінату. І їх можна зрозуміти, адже люди бояться за своє здоров’я, здоров’я своїх дітей. Але ми, як люди віруючі, повинні вирішувати це питання в іншій площині. Нам потрібно молитися і покладатися на Промисел Творця, якщо є воля Божа на те, то завод буде збудований, а якщо це не справа Божа, то вона зруйнується. Також я хочу звернути увагу, що освячений був не сам завод, а лише адміністративний корпус. Серед працівників адміністрації комбінату є православні віруючі. Тому цілком зрозуміло, що вони мають бажання трудитися в освяченій будівлі. В освячені я вбачаю саме виконання свого пастирського обов’язку. У своєму слові після освячення я побажав робітникам, щоб їхні труди принесли користь нашому місту.
Це нормальне явище для демократичної держави, коли одна частина населення бачить вирішення якогось питання по-своєму, а інша по-своєму. Кожна людина має право на свою особисту громадянську позицію. Українська Православна Церква не стоїть на боці ні противників, ні прихильників будівництва заводу. Церква об’єднує всіх і закликає до спільної молитви про те, щоб все, що робиться у нашій державі, робилося у славу Божу. Тільки в цьому випадку такі дії будуть приносити користь і благополуччя народу України.
Нажаль, у нашій державі ще існують сили, які намагаються облити брудом Українську Православну Церкву. В газеті «Копєйка», у зв’язку з освяченням мною адміністративної будівлі заводу, на мене з’явилася карикатура. І це навіяло на мене спогади про ті часи, коли в радянських журналах і газетах було дуже популярним малювати усілякі карикатури, писати різного роду фейлетони на духовенство. Тому нині, коли я зустрічаю такі от відголоси атеїстичного минулого, то розумію, що люди, котрі таке чинять, не мають ані найменшої уяви про порядність, чесність; моральний рівень їх дуже низький. Адже вони в першу чергу зневажають церковний обряд і богослужіння, вони цинічно глузують з виконання пастирем своїх обов’язків. Звичайно, подібний народець не має морального права судити, чи потрібен завод місту, чи ні. Тому що, насамперед, він турбується, як би набити свій гаманець, як би отримати лише особисту користь з будь-якої конфліктної ситуації. Бог їм Суддя!
„Українська Православна Церква показала свою єдність”
– Ваше Високопреосвященство, аналізуючи підсумки святкування 1020-річчя Хрещення Русі, можна відзначити, що православні, як ніколи, показали церковну єдність. Чи говорить це про те, що українські розкольники у своїх прагненнях до визнання в православному світі зазнали поразки?
– Святкування 1020-річчя Хрещення Русі дійсно стало важливою подією в церковному та політичному житті України. Українська Православна Церква продемонструвала свою єдність не тільки з іншими Помісними Православним Церквами, Предстоятелі і представники яких були присутні на святкуванні, але, що дуже важливо, засвідчила і внутрішню єдність. Всі віруючі, які були присутні на святкуванні, одностайно визнали своїм Патріархом саме Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II. Це було продемонстровано ще у перший день візиту до української землі Святішого Патріарха. Під час відвідування Києво-Печерської Лаври його зустрічали тисячі віруючих, які тримали портрети Патріарха та голосно вигукували: «Олексій – наш Патріарх». Це вже вкотре підтвердило, що вся повнота Української Православної Церкви, і духовенство, і миряни бажають зберігати єдність з Московським Патріархатом та усім світовим Православ’ям. На усіх святкових заходах, які були заплановані церковною та державною владами, були відсутні представники самопроголошених УПЦ КП та УАПЦ.
Таким чином, це засвідчило, що Вселенське Православ’я канонічною на Україні визнає Українську Православну Церкву, яку очолює Блаженніший Митрополит Володимир. Сподівання розкольників та плани деяких політиків, щодо визнання УПЦ-КП та УАПЦ Помісними Православними Церквами, зазнали повного краху. Нинішні події показали, що зміна статусу УПЦ на сьогоднішній день неможлива, адже така ідея не знаходить підтримки ні серед духовенства, ні серед мирян УПЦ.
– Чи можливо говорити про якісь практичні наслідки зустрічі Святішого Патріарха Олексія IІ зі Вселенським Патріархом Варфоломієм I ? Яка зараз позиція Константинопольського Патріарха стосовно самопроголошеної УПЦ-КП?
– Поки ще зарано говорити про практичні наслідки зустрічі двох Патріархів, яка відбулася у резиденції Предстоятеля УПЦ у Києво-Печерській Лаврі. За цей невеликий проміжок часу, що пройшов з того моменту, не було зроблено конкретних дій або складено планів щодо врегулювання розколу в українському Православ’ї. Незважаючи на всі труднощы, які мали місце під час підготовки до візитів в Україну Святішого Патріарха Олексія IІ та Вселенського Патріарха Варфоломія I, зустріч між ними після восьмирічної перерви відбулася. Вони змогли обговорити проблематичні питання, що стосуються взаємовідносин між Московським та Константинопольським Патріархатами. Позитивним фактором є те, що обидва ієрархи виявили розуміння тих проблем, які стоять перед обома Церквами. Під час переговорів була висловлена загальна стурбованість тією ситуацією, яка нині склалася у релігійному житті нашої країни, а разом з тим прийнято рішення, згідно якого всі проблемні питання, що стосуються подолання розколу в Україні, мають бути вирішеними двома Патріархатами через взаємні консультації та перемови.
На сьогоднішній день позиція Патріарха Варфоломія стосовно розкольницького угруповання УПЦ-КП є однозначною. Константинопольський Патріархат, як і все вселенське Православ’я, канонічною Церквою в Україні визнає тільки УПЦ, яку очолює Блаженніший Митрополит Володимир, а УПЦ-КП вважається самопроголошеною розкольницькою структурою.
Тому під час перебування на українській землі Патріарха Варфоломія ніяких зустрічей та перемов між ним та представниками УПЦ-КП не відбулося. Необхідно зазначити, що саме євхаристична єдність є показником того, хто знаходиться в благодатній огорожі Церкви, а хто знаходиться поза нею. Божественну літургію, яка була відправлена на Володимирській гірці Московським і Константинопольським Патріархами разом з представниками інших Православних Церков, служив і Блаженніший Митрополит Володимир. А це ще раз красномовно говорить про те, яка Церква в Україні є канонічною.
– Владико Митрофане, які цілі переслідувало керівництво України, коли запросило на святкування 1020-річчя Хрещення Русі Константинопольського Патріарха?
– Запрошення керівництвом нашої держави Патріарха Варфоломія на святкування 1020-річчя Хрещення Русі було продиктовано бажанням якимось чином легалізувати розкольницькі структури в Україні, зокрема УПЦ-КП. Керівництво держави очікувало, що після того урочистого прийому, який був влаштований Вселенському Патріарху, останній або визнає, або візьме під свій омофор розкольницькі угрупування в Україні. Слава Богу, що цього не відбулося, адже в такому разі в Україні стався б новий розкол, який остаточно поклав би кінець усім зусиллям по об’єднанню Православ’я в нашій країні.
У вирішенні цього питання ми зіштовхуємося з багатьма проблемами і переконуємося, що це довгий та тернистий шлях. Для декого може він і вважається занадто довгим, але я впевнений у тому, що штучне прискорення цього процесу приведе лише до негативних наслідків. Повертаючись до тих реалій, свідками яких ми були, можна констатувати: Українська Православна Церква показала свою єдність, віруючі продемонстрували, що бажають буди під омофором саме Московського Патріарха. Таким чином, визнання Константинопольським Патріархом українських розкольників ще більш ускладнило б і так непросту релігійну ситуацію в нашій державі. Я думаю, Патріарх Варфоломій міг безпосередньо пересвідчитись, що вона не настільки проста, як це намагається піднести керівництво України. Сподіваємося, що й надалі Константинопольський Патріарх буде проявляти мудрість, аби не обтяжити і так важку ситуацію в українському Православ’ї.
– Ми знаємо, що Президент України В.А. Ющенко запросив відвідати нашу державу теперішнього Папу Римського. Якщо зараз Папа Бенедикт XVI погодиться приїхати в Україну, Українська Православна Церква знову буде проти, як і у випадку з Папою Іваном Павлом ІІ?
– На превеликий жаль, сьогоднішнє керівництво України перебирає на себе функції, які не притаманні світській владі. Запрошувати Предстоятелів Православних Церков та представників інших релігійних конфесій, зокрема Папи Римського, потрібно в тісній консультації з керівництвом УПЦ. Адже УПЦ є домінуючою та визнаною в усьому християнському світі конфесією в Україні. Не слід забувати, що Папа Римський є не лише главою держави Ватикан, а, в першу чергу, главою Римо-Католицької Церкви (РКЦ), з якою у стосунках з УПЦ є певні проблеми. Особливо непросто ці стосунки складаються в західних регіонах України. Візит до України колишнього Папи Римського Івана Павла II не приніс позитивних зрушень у відносинах УПЦ з РКЦ і УГКЦ. Ми будемо виступати проти приїзду глави РКЦ до тих пір, поки її керівництво не дасть реальної оцінки діям представників УГКЦ на Західній Україні в 90-х роках минулого століття, коли велика кількість православних храмів насильницьким шляхом була відібрана в УПЦ. Сподіваємось, що керівництво РКЦ прекрасно розуміє, з якими проблемами доведеться зіткнутися Папі Римському у разі візиту до України. Зараз ведеться багато розмов про зустріч між Святішим Патріархом Московським Олексієм ІI та нинішнім Папою Римським Бенедиктом XVI. Саме на ній потрібно було б обговорити доцільність візиту Папи і до України, і до Росії. На мій погляд, нині немає достатніх підстав для приїзду до нашої країни глави РКЦ.
– Владико Митрофане, Вами у серпні місяці цього року через таїнство покаяння до лона Православної Церкви була прийнята церковна громада на честь святих праведних Іоакима і Анни села Ненадиха Тетіївського району, яка раніше належала до розкольницької організації УПЦ-КП. Чи чинилися перешкоди з чийогось боку, аби завадити цій події?
– У житті нашої єпархії відбулася дуже важлива подія, яка має велике значення. Повернення віруючих людей з розколу в лоно канонічної Церкви – це саме той шлях, який є необхідним для об’єднання Українського Православ’я. Дякувати Богу, що цей процес відбувся мирно і без будь-яких перешкод. Коли до мене звернувся священик з проханням приєднатися до УПЦ, то я зразу ж застеріг, що це є можливим тільки у разі згоди всієї церковної громади. Адже, якщо немає бажання у людей перейти до нашої Церкви, то виникне ще один осередок конфлікту. Священик мене запевнив у тому, що вся парафія готова перейти до лона канонічної УПЦ. Після відповідних юридичних процедур парафія святих праведних Іоакима і Анни була включена до складу Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви. 20 серпня я звершив велике освячення храму, який є визначним пам’ятником архітектури, побудованим у 1912 році. Сподіваюсь, що ця подія стане добрим прикладом і для інших парафій, які до нині перебувають у розколі.
– Коли будуть реалізовані рішення Архієрейського Собору про заснування Патріаршого подвір’я в Києві та подвір’я Києво-Печерської Лаври у Москві?
– Відповідаючи на це питання, хочу зазначити, що подібні проекти реалізуються не так швидко, як би того хотілося. Насамперед, вони пов'язані з певним колом юридичних проблем. До того ж, щоб реалізувати даний проект, необхідна відповідна матеріальна база. Я впевнений, що рішення Архієрейського Собору будуть реалізовані, адже це добра справа, і з допомогою Божою благочестивий намір буде втілений у життя.
