Виступ митрополита Білоцерківського і Богуславського Августина на IV Всеукраїнському форумі дружин священнослужителів Української Православної Церкви, м. Київ, 1‒2 листопада 2023 року

Віддати перевагу Христу перед усім тимчасовим: роль дружини священнослужителя в житті парафії в період важких випробувань для духовенства і вірян Святої Церкви
(Виступ на IV Всеукраїнському форумі дружин священнослужителів Української Православної Церкви, м. Київ, 1‒2 листопада 2023 року)
Українська Православна Церква нині переживає складні часи. На нашу долю випало протистояти не лише невидимим ворогам, «духам злоби піднебесним» (Еф. 6, 12), а й супротивникам видимим, через тиск з боку владних структур, духовенства і вірян ПЦУ та натовпу навіть зовсім нецерковних людей.
Кожен священнослужитель сьогодні має бути не тільки служителем Престолу Божого і пастирем для свої парафії, але й організатором допомоги для військових, ініціатором різноманітних проектів та ідей, неофіційним лідером для парафіян, а одночасно – захисником своєї парафії від тих, хто ставиться до нас як до ворогів…
Нинішні обставини, в яких перебуває наша Свята Церква, вимагають зміщення звичних акцентів. Що в цій ситуації може і повинна робити матінка? Дружина священнослужителя повинна бути помічницею для свого чоловіка в усьому, а подекуди, і покласти на свої тендітні плечі посильні організаторські труди та стати лідером у своїй парафії. При цьому, звичайно, не відміняються господарські обов’язки, а в когось і професійні обов’язки, а також виховання дітей.
Великі духовні стовпи Церкви надихалися подвигами жінок-сподвижниць свого часу. Святий апостол Павло згадує «Фіву, дияконису Церкви вона була багатьом помічницею і мені самому» (Рим. 16, 1‒2). Святитель Іоанн Златоуст описує громаду дів в Антіохії, яку очолювала свята Публія. Обійняні вогнем Христовим, вони забули про будь-яку розніженість і, подібно хоробрим борцям, вступили на ниву подвигів.
Тут доречним буде процитувати пастирські настанови святителя Григорія Богослова жінкам. Він підкреслює: «Передусім, шануй Бога, а потім чоловіка – око твого життя, який скеровує твої наміри. Народившись жінкою, не привласнюй собі важливості, властивої чоловікові, і не величайся, не хвалися одягом – твоя мудрість підкорятися законам подружжя: вузол шлюбу робить все спільним у дружини та чоловіка. Коли чоловік роздратований ‒ поступися йому, коли втомлений – допоможи ніжними словами і добрими порадами: приборкувач левів не силою утихомирює розлюченого звіра, але приборкує його, гладячи і ласкаво примовляючи. Як би не була ти роздратована, ніколи не докоряй чоловіка в завданих збитках або невдачі, бо він сам – найкраще для тебе придбання, а через хитрощі демона добрий намір міг не втілитися. Не докоряй чоловікові ніколи в нестачі сил – у мечі завжди є сила. Кого не любить твій чоловік – не хвали того з хитрим наміром уразити чоловіка. І твоя порада може мати місце, але верх завжди чоловіка. Коли чоловік сумує – сумуй і ти з ним трохи, але невдовзі зроби світле обличчя і розсій його сумні думки, бо для чоловіка, який нарікає, найнадійніша пристань від Бога – дружина. Не виходь часто за двері будинку туди, де викрадається сором, – це початок усіх вад. На щоках твоїх не повинно бути гнівного тріпотіння ‒ це ганебно і робить обличчя жінки потворним. Якщо твоя мова неприборкана – завжди будеш ненависною чоловікові, таємно чи явно. Зухвала мова – зло навіть для невинних. Якщо від моєї сивини і приймеш пораду, то дотримуйся її в потаємності серця і цим набудеш благословення чоловіка. Якщо він і стане звеличуватися, перевершиш його славою мудрості. Будь нивою для всіх чад церковних, щоб великою кількістю людей піснословним був Великий Бог, для Якого народжуємося на світ».
Покірливість і терпіння всього, що відбувається нині в нашому житті перед Богом ‒ це, як дві лепти вдовиці, що «поклала все, що мала на їжу свою» в жертву (Мк. 12, 41‒44).
Святитель Григорій Богослов говорить про свою матір: «У жіночому образі носячи мужнє серце, вона для того тільки торкалася землі і дбала про мир, щоб усе, навіть саме тутешнє життя переселити в життя небесне, на легких крилах здійматися вгору» . Незважаючи на втрату своїх дорослих дітей, які подавали блискучі надії, вона знайшла сили змиритися перед Божою рукою.
Великий аскет і подвижник, який жив у безперестанній молитві в єгипетській пустелі, преподобний Макарій Великий одного разу під час молитви почув голос, що він не досяг і малої частки тієї досконалості, що мали дві жінки, які живуть в місті. Він зі смиренням взяв палицю і пішов у далеку дорогу шукати цих жінок. Напоумлений Духом Святим, він знайшов їх і поцікавився: у чому полягає їхній подвиг? Жінки здивувалися приходу старця і пояснили, що вони заміжні за двома братами і жодних подвигів не несуть взагалі. Він довго розпитував їх і нарешті дізнався, що вони дали обітницю намагатися до смерті не вимовляти слів про мирське, а також за весь час спільного життя один одному не сказати злого чи образливого слова і ніколи не сваритися. І в цьому була для них висота того, що вони могли цілковито віддати Богу. Пустельник прославив Бога і сказав, що «справді Господь не шукає ні діви, ні заміжньої, ні ченця, ні мирянина. На добровільне бажання служити Йому посилає благодать Святого Духа, яка керує тим, хто прагне спастися».
У святцях немає імені святої Анфуси, матері святителя Іоанна Золотоуста, яка з двома малюками на руках поховала чоловіка Секунда. Молода й недосвідчена вдова стала об’єктом зваблення, однак, як християнка, вона подивилася на своє нещастя як на випробування згори і поставила для себе за найвище справжнє, що є вищим за життєву суєту. І будучи світською левицею того часу, маючи блискучу освіту, вона присвятила своє життя дітям. Першими словами, за якими вчився читати святитель Іоанн Золотоуст – були слова Святого Письма, бо лише в ньому вона знаходила втіху у своїх прикрощах та проблемах. І образ матері святитель Іоанн проніс через все життя як жіночий ідеал.
Забобони суспільства, нав’язана ідеологія та відверта неповага, а то й презирство, завжди явно чи потаємно супроводжували життя жінки в історії людства.
Свята Олімпіада, найвідданіша учениця святителя Іоанна Золотоуста, не зважала на знатність свого роду, заможність і рідкісну красу заради здобуття вічних благ. Святитель Димитрій Ростовський описує, що їй ще з дитинства були знайомі наклеп і злослів’я ворогів, нерозуміння знаних і ненависть за її сповідання віри. Але Олімпіада не падала духом, мужньо переносила всі неприємності, приписуючи їх сатані, а не людям. Їхня злість не бентежила її молитви, не порушувала миру її чистої душі.
Старець схіігумен Іоанн (Алексєєв) постійно повторював: «Не дивуйся, що іноді дивляться на тебе дико ‒ у них поняття інші порівняно з твоїми». Він радив позбавлятися тривоги, внутрішніх переживань і смутку частою Сповіддю та Причастям.
Святитель Миколай Сербський наполягав на тому, що необхідно запам’ятати просту формулу: знання народжує усмішку, а незнання ‒ глузування. Насмішки йдуть від незнання Бога, від злого серця через Його відсутність у ньому. Тому будь-яке глузування робить молитву людини, з якої сміються, особливо дорогоцінною перед Богом як вічним Суддею, «бо немає для Господа молитви дорожчої, ніж молитва відважного серця, оточеного стрілами злості, ненависті, знущань і глузування. Це двогострі стріли, які притуплюються від мужності і вістрям своїм повертаються до стрільця».
Блаженної пам’яті спочила ігуменя Свято-Троїцького Корецького монастиря Рафаїла (Хільчук) згадувала цькування та знущання в школі за відвідування церкви і мала прізвисько «Любка-богомолка». Одного разу вона поскаржилася батьку, що не може так далі жити. Він відповів: «А ти не думай, що ти не можеш, думай, що можеш». Матінка Рафаїла зауважувала, що треба вчитися в маленьких дітей, бо вони майже нічого не бояться: мужність – у чистому серці, а страх – від ворога. Вона також казала, що колись Господь випробовуватиме кожного в щирості його служіння, і в такий момент необхідно встояти – цю спокусу треба пережити за допомогою Божою.
Святитель Миколай Сербський говорив, що важко під час випробувань давати пораду. Взагалі, важко щось робити з помутнілим серцем, треба спочатку постаратися попри все дбати, щоб воно було чистим і прозорим. Він закликав усіх матерів світу навчати дітей, насамперед, знанню Бога. Тому що, навчаючи їх музиці, але не навчаючи Божим заповідям, ми дочекаємося, коли вони на поминках зіграють похоронний марш замість молитви. До слова, як ілюстрація: чиї діти нещодавно стояли в сатанинському одязі і біснувалися під Лаврою? Чи не було серед них і чад наших колишніх або сьогоднішніх вірян?
Святитель наголошував, що мов можна навчити папуг, мавп навчити манерам, а закону Божому ‒ лише своїх синів та дочок. Одна шляхетна дама поскаржилася преподобному Серафиму Саровському, що її дітей погано вчать французької мови, і він сказав: «Краще навчи, матінко, своїх дітей Богу молитися, а французьку мову та інше все вони потім легко вивчать». Архіпастир закликав матерів на Сповіді каятися за те, що не навчили дітей чи мало навчали закону Господньому. І тільки молитва за них і допомога Всесильного Бога може очистити серця дітей та присоромити їх.
Сила віри матері демонструється в Євангелії, зокрема в історії з жінкою-хананеянкою (Мф. 15, 22‒28). А міцність жіночої віри показує, наприклад, оздоровлення кровоточивої (Мк. 5, 24‒34).
Великий учитель Церкви, талановитий поет, святитель Григорій Богослов говорив, що праведна дружина, як річкова хвиля, м’яко і непомітно впливає на сім’ю – на чоловіка та дітей. І саме мати виховує серце дитини, коли її ніжне серце як сир приймає незабаром вигляд судини, наводячи в приклад свою матір святу праведну Нонну (389‒390). Вона була дружиною язичника, але так само, як незламна сила м’якого водного струменя повільно, ласкаво і абсолютно неминуче відточує гостроту грубого каменю, вона виховала дітей стовпами віри, а чоловік закінчив життя єпископом.
Один із церковних письменників зауважує: «Не думайте, що саме ми живемо в нестерпний час, а подивіться краще на сестру єпископа Григорія Назіанзіна Горгонію, яка була оком для сліпих, ногою для розслаблених, матір’ю для сиріт і дім її був спільним притулком для всіх потребуючих». Ось де джерело сили: у цілковитій віддачі, пошуку того, кому гірше, ніж тобі.
Мати десяти дітей, п’ять із яких зараховані до лику святих, преподобна Емілія (+375), залишившись рано вдовою, порушила всі місцеві традиції виховання. Вона привчала дітей з дитинства знати напам’ять псалми і притчі Соломона. Вона також прищеплювала дітям любов до праці, рукоділля і домашнього господарства, що формувало характер дітей. Святитель Василь Великий неодноразово підкреслював вплив матері на все його життя. Навички до працьовитості допомогли йому здобути блискучу освіту в багатьох сферах.
Нині, як ніколи раніше, особливу увагу необхідно приділяти вихованню дітей. Зовсім недавно відбулася ціла серія дитячих самогубств. Це жахливо і є свідченням того, що юнаки й дівчатка, поза іншим, також не отримують достатньо батьківської любові та розуміння. Хтось може зауважити, що ці діти не були воцерковленими або малоцерковними, що дітей, вихованих у Церкві, це не стосується, а отже, Церква не має до цього стосунку. Відповім щиро: має! Адже сьогодні не забороняється відвідувати церков, як це було в радянські часи, тобто будь-хто, у тому числі й підлітки, можуть прийти в будь-який храм, щоб поговорити, порадитися, знайти друзів. Ось тут наша відкритість, розуміння, мудрість і відповідальність, наше неупереджене ставлення до молоді та дітей і стане підставою до перегляду підлітками свого духовного та психологічного стану, виходом з депресії та перепоною до непоправних вчинків.
Окремо хочу звернути увагу на місце підлітків у Православній Церкві. Очевидно, у підлітковому віці багато дітей переглядає своє ставлення до Церкви. Частина молоді відходить від храму Божого. Зрозуміло, для віруючих батьків – це не лише неприємність і прикрість, але справжня біда, трагедія. Очевидно, ми не знаємо всіх причин відходу від храму того чи іншого підлітка, але маємо відповідально ставитися до цього. Можливо, ми чи близькі нам парафіяни дали цьому привід. Нещодавно один знайомий священник, згадуючи про своє воцерковлення й перебування у вівтарі, сказав: «Вівтарне служіння іподияконом упродовж п’яти років ‒ це досвід на все життя. Зі спілкування з різними священнослужителями… я поступово зрозумів, як потрібно і як не можна служити, молитися, спілкуватися з людьми».
Підліток може по-своєму зреагувати на осуд духовенства чи обговорення й нівелювання авторитету священника чи архіпастиря, на проблеми всередині Церкви чи певних церковних посадовців. Особливо, коли нівелювання авторитету Церкви відбувається через уста чи вчинки або в безпосередній присутності матінки чи дітей священника. Окрім того, що це гріх, така розмова може стати приводом до того, що дитина чи підліток відійде від Церкви. Частенько такі розмови проходять за столами на святкуваннях храмових чи особистих свят, тому, напевно, якщо є можливість, варто організовувати для дітей і підлітків окремий стіл. Дружинам священнослужителів слід бути дуже уважними як до своїх чад, так і до дітей парафіян.
Описуючи життя Церкви свого часу, святитель Іоанн Златоуст нарікає на те, що «в середовище вірних, народжених у лоні Церкви і в сімейства, що були християнськими вже протягом кількох поколінь, проникло моральне розслаблення. Члени християнської громади та сім’ї духовенства нехтували постами, молитвою, справами милосердя. На жаль, не на висоті свого покликання здійснювалося і служіння – не виконувався обов’язок відвідувати ув’язнених, утримувати хворих, вдів, сиріт, милостиня творилася парафіями формально. Дружини і дочки духовенства мали пристрасть до вбрання, багато хто не поборов пристрасті до чепуру в одязі навіть більше, ніж світські жінки».
Описується крайня свобода мови, насолода плітками і лихослів’ям, багато хто був відомий інтригами: намагалися завести добрі стосунки з багатими сім’ями, а незаможними ‒ нехтували. Входячи до церкви, багато хто відразу прямував до інших з метою дізнатися новини, через це Константинопольський архіпастир журився: «Колись оселі були церквами, нині, на жаль, церкви стали будинками – там чується шум і метушня таверни!». Зрозуміло, балакучішими були жінки. І святитель Іоанн Златоуст запроваджує споконвічний порядок: найкращі з жінок-дияконис склали головну опору святителя в його пастирській діяльності. Простота, самовіддана і безкорислива благодійність, добровільна убогість, суворість у ставленні до себе, насправді християнське ставлення до всіх – все це слугувало показником того, що й тепер, серед загальної розбещеності звичаїв суспільства, можна справами, а не лише на словах, втілювати в життя заповіді Христа і виявляти євангельську любов. Наповнене працею життя, скромність і благочестя жінок у Церкві розсіювало ледарство, і разом з язичником Ліванієм про них можна було сказати: «О, які жінки у цих християн!». І справді, диякониси прикрашали Церкву того часу так, що їхня духовна фортеця вражала сучасників. Вони терпіли одне й готові були потерпіти інше, завжди підносячи невпинне славослів’я Богу. Вони не принижувалися обрáзами й матеріальними потребами, як і не звеличувалися, зокрема, почестями. Це було направду християнське мистецтво жити. І рівним їм у цьому мистецтві жити серед сучасниць не було…
До кодексу обов’язків дияконис Церкви перших століть входили, крім іншого, зобов’язання стежити за чистотою та порядком, що вони старанно виконували без доручень цього будь-кому. Важко собі уявити за прибиранням храму сьогодні матінку маститого протоієрея.
Пропоную вашій увазі думки з цього приводу дружини священнослужителя матінки Зінаїди, дочки священнослужителя і моєї родички, які вона висловила на моє прохання.
«У сучасному непростому церковному житті, коли ми переживаємо час гонінь на Церкву, місія дружини священнослужителя є дуже важливою. Матінка – це підтримка, вірний товариш, який ніколи не зрадить, а навпаки, підставить плече своєму чоловіку, священнику, на якого в цей час припадає багато випробувань. Це допомагає йому й далі йти правильним шляхом. Лише коли в родині є взаєморозуміння, підтримка, молитва, можна правильно пройти час гонінь. Для дружини священника нині, як ніколи, є дуже багато ніш для служіння Богу і ближнім. Це і готування їжі, випікання різних смаколиків для військових та переселенців, які втратили свої домівки. Це і порада та втіха для тих людей, які втратили своїх близьких.
У нас при храмі вже на другий день війни почали готувати різні страви та випікати пиріжки в кількості 300 штук щоденно для наших хлопців, які стояли на кордоні, бо живемо біля Білорусі. Зранку звершували молитву за мир, а потім, до самого вечора, готували. Це дуже згуртувало наших парафіян.
Дружина священнослужителя може бути також успішним посередником між священником і людьми. Тому вона має бути уважною, милосердною, турботливою щодо своїх парафіян. Усе це є вкрай важливим. Лише в тандемі зі своєю дружиною і матінкою своїх парафіян священник зможе успішно вести паству ‒ Богом даних йому вірян ‒ до спасіння у вічності».
На завершення, шановні матінки, дорогі сестри у Христі, хочу навести пастирські міркування святителя Ігнатія (Брянчанинова), які він подає, як точки опори, у своїх листах.
– скорботи життя розчиняти у вірі та молитві, а де віра гаряча та молитва сердечна, там – втіха;
– налаштовувати своє серце на простоту, щоб виключити лукавство, підозрілість і осуд – це вже чеснота, з якої проглядає любов;
– сила молитви матері за дітей залежить від твоєї уваги до Бога та чистоти твого серця;
– серце стає м’яким як віск від терпіння, сокрушене і смиренне серце свідчить про присутність Бога;
– у чоловіка ‒ своя важлива і серйозна місія у світі, але будівничою і хранителькою домашнього затишку є жінка, і Бог уперше приходить у життя дітей саме через її любов;
– якщо любов вичерпалася, вона спалахує малою увагою, навіть найменшими знаками уваги. Це ‒ щоденний хліб кохання. Будь-яке відчуження починається з відсутності уваги;
– жінка своїм ентузіазмом може служити натхненням чоловіку і бути силою його серця, підбадьорюючи його співчуттям чи словом або стати просто тягарем на його ногах від своєї зневіри;
– безладдя, недбалість, неохайна повсякденність убивають найромантичніший ідеал сімейного щастя.