Слово митрополита Білоцерківського і Богуславського Августина на чині відспівування спочилої ігумені Гавриїли (Далецької), Свято-Пантелеймонівський жіночий монастир, м. Київ, 11 листопада 2021 року
«Честна перед Господом смерть преподобних Його» (Пс.115,6) – ці слова псалмоспівця найперше пригадалися мені, коли я дізнався, що відійшла до Господа дуже дорога мені людина – ігуменя Гавриїла (Далецька), настоятелька Львівського Свято-Преображенського жіночого монастиря.
Всемилостивий Господь так влаштував, що новопреставлена ігуменя Гавриїла буде спочивати поряд зі своєю духовною сестрою – схиігуменею Веронікою (Щурат-Глухою) в Київському Свято-Пантелеімонівському жіночому монастирі, який мав великий вплив на їх долі. І це є символічним, бо вони разом пройшли найважливіші етапи на шляху спасіння: разом створювали Свято-Преображенський монастир у місті Львові, спільними трудами і молитвами перетворили його на духовну твердиню, острівець чистоти і молитви.
Підносячи сьогодні молитви за упокій душі спочилої новопреставленої ігумені Гавриїли, а також згадуючи приснопоминаєму схиігуменю Вероніку, я щиро дякую Господу за те, що сподобив мене долучитися до цієї богоугодної справи. Адже майже 300 років Галичина була позбавлена православного чернецтва і створення Свято-Преображенського монастиря стало справжнім торжеством Православ’я. Він унікальний тим, що створили його колишні греко-католицькі черниці-студитки, які, відчувши істину і красу Православ’я, повернулися до віри своїх прабатьків. І, що найбільш зворушливо, – у Львові спочатку була створена саме жіноча обитель! В цьому полягає беззаперечна заслуга перед Святою Православною Церквою Христовою обох нині спочилих її настоятельок – схиігумені Вероніки та ігумені Гавриїли.
Згадуючи ті роки, хочу відзначити величезне духовне піднесення, яке тоді огортало всіх у зв’язку з цими подіями. Обох монахинь після переходу в Православ’я я направив в Почаївську Лавру. Матушка Гавриїла із захопленням розповідала мені про їхнє перебування під покровом Богородиці в Її Лаврі, про спілкування з духоносним старцем схіархимандритом Димитрієм (Шевкеником), про їхні сподівання і плани. У Свято-Пантелеімонівському жіночому монастирі Києва вони готувалися до прийняття монашества, а їх постриг у чернецтво я звершував вже у Львові. За благословенням старця матінки Варвара і Гавриїла розпочали свій послух в жіночому монастирі в м. Дніпродзержинську. Але, коли рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 17 квітня 2003 року був відкритий жіночий монастир у Львові, на моє прохання вони повернулися, щоб відновлювати православне чернецтво на Галичині. Монахиня Варвара стала настоятелькою новоствореної обителі, а монахиня Гавриїла – благочинною.
Попри негаразди, матеріальні нестатки, відсутність приміщення для монастиря, вони, постійно перебуваючи в молитві, були сповнені радості і віри в те, що Господь все влаштує. Після залишення вже облаштованого приміщення в селі Сопошин, монастир тимчасово розмістився на території єпархіального управління і храму святого Георгія Побідоносця у Львові. Насельниці несли послух на кліросі, в храмі, в іконній крамниці, за столиком з записками і свічками, в канцелярії та архієрейській бібліотеці, у трапезній та на кухні. Восени 2006 року монастир переїхав в квартиру по вул. Дороша, надану благодійниками. Там обладнали домову церкву, трапезну і приміщення для сестер. Обитель нарешті зажила за своїм уставом!
Матушка Гавриїла мала консерваторську освіту, була чудовою півчою, тому богослужіння в монастирі вирізнялися особливим духовним піднесенням і красою. Крім того, вона мала талант до складання служб, співала їх сама і вчила інших насельниць. Доброта, щирість і прийняття матушки Гавриїли, готовність допомогти, вислухати, разом помолитися притягували до неї людей. Сестри щонеділі проповідували Слово Боже у військовому госпіталі, військовій частині та в недільній школі при храмі.
Також матушка Гавриїла виконувала обов’язки мого референта, а ігуменя Варвара – голови Видавничого відділу єпархії. З глибокою вдячністю я згадую ту велику допомогу, яку надали мені матушки при підготовці до друку українською мовою моєї кандидатської дисертації «Уніатство. Богословські аспекти». При цьому їхні цінні рекомендації стосувалися не лише тонкощів перекладу богословських термінів, а й окремих богословських моментів та практичних правил богослужіння, які вони знали з особистого досвіду перебування в УГКЦ.
Коли я тільки почав спілкуватися з матінкою Гавриїлою то побачив, що її життя і світогляд можуть служити ілюстрацією до двох притч Христових: про таланти (Мф. 25, 14-30) і про робітників у винограднику (Мф. 20, 1-16). Спочила матушка Гавриїла була багатогранною особистістю, і саме в чернецтві реалізувалося все, чим обдарував її Бог. Маючи величезний багаж знань і досвіду, на всі питання вона мала власну думку, завжди її висловлювала, при обговоренні важливих справ щось сприймала із запропонованих іншими рішень, щось – ні, але завжди проявляла повагу до думок інших і якщо я щось благословляв, тим більше просив: «Матушка, зробіть так, як я кажу», – вона завжди слухалась. В цьому було її смирення, вона легко погоджувалася і радісно приймала благословення. Щодо освіти і здібностей матушка Гавриїла була гідного рівня, вона мала відмінне виховання, консерваторську освіту, знала кілька іноземних мов. Але за настоятельства її духовної сестри, тоді ще ігумені Варвари, вона свідомо трималася на других ролях, не претендувала на першість, а завжди була надійним тилом. Особливо це стало відчутно, коли настоятелька захворіла, тоді всі тяготи і турботи справами монастиря матушка Гавриїла взяла на себе, хоча стан здоров’я самої був досить важким.
І лише після відходу до Господа схиігумені Вероніки, коли до матушки Гавриїли перейшов важкий і відповідальний, але і почесний хрест настоятельського служіння, вповні розцвів її управлінський талант. Наскільки я знаю, ставши ігуменею і новою настоятелькою Свято-Преображенського монастиря, матушка Гавриїла зберегла той уклад життя і правило молитви, які були встановлені у кращих традиціях православного чернецтва спочилою настоятелькою. Святитель Феофілакт Болгарський пише, що господар виноградника з притчі – це Ісус Христос, який наймає людей «для обробки виноградника, тобто своєї власної душі». Вона достойно попрацювала у винограднику Господньому і її труди принесли рясні плоди. Вона була в тіні, а стала першою, вона була покликана і, без сумніву, буде обраною.
На минулому тижні востаннє я відвідав ігуменю Гавриїлу в Київському Свято-Пантелеймонівському жіночому монастирі, де вона перебувала вже декілька місяців, проходячи лікування. Матінка усвідомлювала, до чого веде розвиток її хвороби. Вона, звичайно, хотіла ще пожити, бо мала багато хороших задумів. Однак і тут, на порозі вічності, виявила своє смирення: вона змирилася з майбутнім, не чіплялася за життя, слухалася порад тих, хто її доглядав, хто був поруч, не вимагала особливого ставлення і смиренно готувалася до зустрічі з Господом, Якого так любила. Життя спочилої ігумені Гавриїли – це життя справжньої християнки, яка обрала чернечий шлях до Бога і показала приклад того, як треба, обравши його раз і назавжди, попри всі тяготи і скорботи, нести свій хрест до кінця. Вона провела праведне життя, а її подвиг нагадує мені житіє інших преподобних жон, які присвятили себе служінню Господу. Тому вірю і сподіваюся, що матінка поповнить їхній сонм у Небесному Царстві.
Протягом земного життя нині спочилі схиігуменя Вероніка (Щурат-Глуха) та ігуменя Гавриїла (Далецька) завжди були разом, простували чернечим шляхом, підтримуючи одна одну. Так їх і пам’ятаю: худенька, зігнута фігурка з суворим, аскетичним обличчям, завжди заглиблена в молитву, тоді ще – ігуменя Варвара, а під руку з нею – кругленька постать монахині Гавриїли, з широкою усмішкою, з сяючими через окуляри очима, що випромінюють дитячу щирість, радість і відкритість до всіх з Христовою любов’ю. Тепер вони разом «будуть ходити перед Господом у країні живих» (Пс.114,8).
Царство Небесне і вічна пам’ять спочилій ігумені Гавриїлі!
